Так хочется кричать тебе вдогонку:
Люблю, остановись, не проходи!
Но промолчу, и отойду в сторонку,
Пусть сердце остановится в груди.

Ты чувств моих, увы, не разделяешь,
А мне, порой, так хочется обнять.
Проходишь мимо, но не замечаешь,
И я хочу тебя не замечать...

Хочу не видеть глаз твоих ночами,
Хочу не слышать голос в тишине.
Забыть о том, что пропасть между нами,
Забыть о том, как сильно нужен мне

(гы-гы-гы)

Опять, мой друг, весна настала,
И балом правит ледоход
Вот льдина грязная устало
В низовья жаркие плывёт.
За ней утопленник вальяжно
Плывёт, как мини-теплоход.
Ему теперь, мой друг, неважно,
Куда поток его несёт.
Вот птичка с юга прилетела
Вот бомж свои лохмотья снял.
Взгляни, мой друг, на это тело:
Видать мужик недоедал.
А вот, взгляни, покрыло травкой
Весна невзрачный бугорок
Вот женщина лежит с удавкой
В кустах. А вот и мотылёк
Вспорхнул и полетел ретиво
Вот пять бутылок из-под пива!
Буквально рядышком лежат.
Возьми, мой друг, скорее тару,
Добавь, купи себе вина.
Я знаю, ты опять с угару,
И повод на виду - Весна!

***
Приємно познайомитись, я – сволота. Так, саме так...я те, що ви всі звикли називати сволотою. Щось середнє між людиною і бездушною тварюкою. Одним своїм поглядом я змушую людей битися в істериці, на своїх друзів я дивлюся з презирством, бо знаю, що я вища, розумніша, краща за них. Так, я сволота і цього не змінити. Я навчилася вбивати в собі будь-які сторонні почуття, окрім нахабності та гонору. І ви не повірите, але дивитися на все з неймовірною хладнокровністю – приносить мені надзвичайне задоволення. Ви вважаєте, що так легше жити? Ні, але так цікавіше. Цікавіше дивитися на реакцію цього мерзенного соціуму, який зробив з мене ТАКУ! Але я не жалкую – я звикла. Ні болю, ні жалю, нічого – ось що таке моя душа. Мабуть, вам мене шкода. Ха! Я не потребую вашого співчуття – воно мене бісить. Я взагалі вважаю, що почуття – це малодушність, слабкість і просто гра гормонів. А світ врятує саме сила, сила духу. А справжня сила, то не ці мильні соплі – то те, що відчувають тільки справжні сволоти, а саме жорстокість. Саме вона, ну може ще й ненависть, робить і змінює хоч щось у цьому світі і це треба визнати. А кохання, дружба – це лише лицемірство, до якого я, сволота, не звикла.
Я люблю спостерігати за людьми. Справді, так тішить, коли тобі, зібравши всю волю в кулак, кажуть, що ти падлюка, а ти ржеш їм в обличчя і вони, від шоку починають плакати, а ти....Що ти? Ти стоїш і смієшся, горда від того, що змогла вистояти ще один раз, що змогла перетворити своє приниження на їхнє. Так і живеш...сволотою. Береш від життя тільки негатив, робиш вигляд, що тобі байдуже і це працює. Тебе ненавидять, але поважають. Сволотою бути важко – таке життя, а ви – добрі, милі, красиві, розумні – радійте йому, радійте, допоки воно не зробило з вас таких, як я...
***

************************************************************************************************************************
Я вже скучила… скучила за нашими розмовами, приколами, сварками, перемир’ями, коментарями… скучила за тобою… Але не за цим холодним хлопчиком-плейбойчиком якого я бачу зараз… ні… не за цим надмірним, байдужим гордовитим нарцисом… ні… за тим простим, веселим, добрим, розумним хлопцем якого я колись покохала… Тільки з тобою я могла забути про все на світі і з головою занурюватись в інше життя – життя з тобою… Ми могли теревенити годинами, а потім сходитися на думці що балакаємо ні про що… твої «кицюня, зая…» навіть таке ненависне мені колись «мала»… як я хочу знову це почути… В найскладніші, найскрутніші для мене часи ти цим мене рятував, був соломинкою за яку я міцно трималася… Бо завжди після цих кицюнь і зай йшли такі теплі, наче сонячні, слова… і я забувала про проблеми… від радості стрибала вище голови… А зараз… іду по ліцею… раніше ти так привітно і ніжно посміхався коли мене бачив, навіть якщо секунду тому був похмурий… так ніжно обіймав мене за талію, тихенько шепотів «привіт мала» і цілував у щічку… а зараз… ти відвертаєш від мене очі, робиш вигляд що не знаєш, не помічаєш, зайнятий… а як мені не вистачає того твого «привіт мала»… можливо саме воно б зробило мене абсолютно щасливою… та ні… ти й знати мене не хочеш… а як шкода, як шкода… ти зненавидів мене… зненавидів за те, що я покохала тебе… палко, божевільно… так, це несамовите божевілля… і біль… біль…біль…сльози…біль… я завжди була сильна, ти ж знаєш… тільки тобі, такому близькому мені, такому рідному і щирому (як мені тоді здавалося) я могла розказати все. Абсолютно все. З тобою я могла поплакати, посміятися, порадіти і посумувати… ти все розділяв зі мною… А тут ця мить слабкості, відчайдушне зізнання і кинуті у вічність «Я тебе кохаю»… пусті, сірі і нікому не потрібні слова… Я враз втратила для тебе усілякий зміст. Мене не стало для тебе… от і все. Кінець. Я мабуть ніколи цього не забуду… цього беззмістовного кохання, тебе, цей біль і прокляті слова… прокляті… Просити тебе повернутися і залишитися тими ж чудовими друзями – безглуздо… бо ти не повернешся… я тебе втратила…. Назавжди… Forever.. Hate…Love… and nothing at the end…

*****************************************************************************************************************************
Я сижу на земле, а кругом пустота…
И темно, и так холодно мне… я одна.
Кровь течёт по руке,
Плакать нет уже сил…
И слова на листке..
Свет мне больше не мил..

Я сижу на земле…
Мой последний вот вздох…
Кровь течёт по руке…
Ты помочь мне не смог…

Ты словами меня умереть попросил…
Ты мне сердце разбил…
мир мне больше не мил…

Кровь течёт по руке…
всё темнеет вокруг…
вижу свет вдалеке…
вижу солнечный круг
***************************************************************************************************************************
Сижу одна… и одиночество в глазах.
Смотрю на небо в поисках спасенья
Мечтать о счастье можно лишь во снах,
На мысли на мои нашло забвенье…
О смерти думать я уже устала…
Возможно, завтра будет лучше, чем сейчас.
И будет всё как в книжках я читала…
Пробьёт мой первый звёздный час.
Ну а сейчас придется наслаждаться
Лишь солнцем и пустой душой.
и сердце будет дальше разрываться…
и ты уйдёшь теперь к другой…
а солнце радостно мне вечность озаряет,
и я хочу забыть про прошлое своё.
Но всёравно душа моя мечтает,
Что встретит настоящую любовь.
******************************************************************************************************************
вобщем я больше прозу люблю писать)) то что я кинула (первые два рассказа) неотосланые письма одному парню. и он никогда не увидит.

Добавлено (05.07.2007, 15:16)
---------------------------------------------
Один день з життя.
Сонце вже давно зійшло і своїм промінням освітлювало маленьку Оленчину кімнатку. Хоча ні, не всю ще воно захопило у свій світлий полон. Маленький закуточок біля самої далекої стіни кімнати ще був укутаний в суцільний морок . В тому, самому далекому і самому темному куточку стояло ліжко Олени. Вона сама його туди поставила, щоб могла довше поспати зранку, а вночі її ніхто не бачив. Але ось ще хвилиночка, ні, секундочка і промінчик дотягнеться до блідого обличчя дівчини змарнілого через численні переживання і нервування. Олена поморщилась і накрила голову ковдрою, щоб світло не відволікало її від сну. А що то був за сон… все сяяло… золото, діаманти… вона в чудовій сукні, що виблискує і переливається усіма кольорами райдуги… принц… так, вона не помилилась… чудовий принц коло неї… дивиться закоханими очима… о, який чудовий і нереальний сон… лише сон…
- Вставай, неробо! Запізнишся до школи! – пролунало гучне сопрано над її вухом.
« Мама… знову відволікла від сну…не хочу, ні, не хочу я нікуди йти! Хочу залишитися тут, з принцом…» - лунало в Оленчиній голові, та вона переборола себе й підвелася з ліжка.
Ще один день. Такий же сірий і монотонний як вчорашній, позавчорашній, та мабуть і як завтрашній.
Зібравшись як можна швидше, Олена вилетіла з квартири. В її неповні 15 життя вже здавалося ніяким. Для неї воно складалося лише з трьох речей : школи, криків завжди невдоволених батьків і музики. З усього вище зазначеного єдине, що вона дійсно любила й плекала була музика. Та й принаймні це була єдина річ яка її заспокоювала і ні до чого не зобов’язувала. Олена дістала свій плеєр і ввімкнула навушники на всю гучність. Ось, що вона любила більше за все – ввімкнути музику, вимкнути свої проблеми і йти по сірій асфальтованій вулиці спостерігаючи за людьми наче з якогось іншого виміру. Люди метушилися, бігли кудись, а вона йшла така нібито чужа і дивилася на все ніби через скло. Нічого не бачу, нічогісінько не розумію, а тільки чую…

Школа, на думку Олени, вигадали лише по двом причинам : щоб вчителі могли познущатися з безпомічних дітей, і щоб батьки на 7-8 годин здихалися своїх нав’язливих діточок. Ось і все ставлення нашої героїні до храму знань.
У вільний від навчання час вона намагалася взагалі не згадувати про це місце. Хоча іноді саме тут вона відпочивала від іншої каторги – невдоволених батьків. Мій дім – моя фортеця. Але, що може бути гіршим за нескінченні скандали, суперечки, істерики, крики у своїй же фортеці. І було лише одне місце яке Оленка могла справді назвати земним раєм – луг над ставком. Від її дому до нього йти хвилин двадцять, від школи ще менше. Саме туди вона тікала коли скандали вдома досягали свого апогею, коли в школі набридали безкінечні придирки, коли ніхто в світі не міг її зрозуміти. І там вона завжди була одна. З навушниками у вухах, музикою в серці, біллю в душі, сльозами на очах і німим питанням «чому?» на вустах.

Ось і сьогодні вона втекла. Втекла до ставка. До місця де вона завжди одна…
Хоча… ні, сьогодні там хтось сидить. Це хлопець. Безперечно хлопець. Яка нечувана нахабність! Як? на ЇЇ місці якийсь хлопець. Сидить і кидає камінці в ЇЇ ставок. А вона хотіла побути одна.. може розвернутися і піти? Хоча… Ні, чому це вона повинна йти? Це він тут зайвий. Олена підійшла ближче. Хлопець сидів на самому краю берегу і кидав у тьмяну замулену воду щебінь .Його очі були холодні і скляні, погляд спрямований на воду неначе хотів, щоб вода розійшлася під тиском. У вухах навушники, гучна музика, принаймні її відлуння, чулися в радіусі кількох метрів. Бліде, стомлене обличчя, русяве волосся…
Олена підійшла вже зовсім близько. Так близько, що могла відчувати запах його одеколону. Не питаючи ні дозволу ні пробачення вона сіла коло нього на траву.
- Чуєш, хлопче, дай камінчиків. – звернулась Оленка до незнайомця.
- Е… що? Камінчиків? Так, вибач, звичайно, тримай.
- Дякую. Давно тут сидиш?
- Довго… досить довго для того, щоб обдумати свої проблеми, але не знайти способів їх розв’язання. Доречі, я Олександр.
- Дуже приємно. Олена. – посміхнулась дівчина і по-хлопчачи протягнула руку.
- Приємно… ти ніколи не задумувалась, що це за відчуття – приємність?
- Не знаю… можливо й думала якби частіше його відчувала. Світ надто сірий і неприязний, щоб думати в ньому про приємність.
- Ти маєш рацію… хоча… хіба тобі не приємно було знайомитися зі мною?
- То ти філософ? – засміялась Олена. – людина, яку життя викинуло за борт, а вона все не здається.
- Щось схоже… Вся парадоксальність в тому, що це Я викинув життя за борт.
- Жорстоко… невже життя не дало тобі нічого, заради чого його б захотілось залишити у своєму серці?
- Можливо щось і є… але якби того, що хотілося залишити, було більше, я б не сидів тут, коло брудного ставка, і не кидав би у нього щебінь.
- Ото ж бо й воно… спокій…цього я вже прагну не перший рік…
- А ти часто тут буваєш? – раптом спитав Сашко.
- Частіше ніж хотілося б… я тікаю сюди кожен раз, коли на мене насідають проблеми… приходжу я сюди кожен день… ось і зроби висновки…
- Ясно… я теж, як не дивно… хоча тебе я тут ніколи не бачив.
- Я тебе теж. Ну… я мабуть піду.. час на іншу роботу – додому.
- А яка ж перша?
- Школа. Але вдома мені працюється важче… Що ж… може ще зустрінемося.
- Обов’язково. Завтра.
- Добре – посміхнулась Оленка і пішла вгору, до дороги.
На душі було так легко… неначе зараз вона злетить від тієї легкості… споріднена душа… а вона її так давно шукала… і завтра вони зустрінуться знову… Можливо все вже й не таке сіре… каміння не таке холодне, небо не таке брудне, а повітря не таке гірке? Подивимось… тепер Олена точно знала – завтра буде краще ніж сьогодні.

пьяный бред на тему оптимизма и одиночества)

"стереотипы созданы для того чтоб их ламать" (с)

Вільний той, хто може не брехати.
А. Камю

Ровесники незалежності прийшли у доросле життя із таким різним багажем знань та можливостей, що швидше підлягають законам Дарвіна, ніж рівним правам, які дорослі дяді прописали колись в одну із багатьох версій української Конституції.

Дивно, але саме до молодого покоління, яке народилося і виросло в Україні, апелюють як представники влади, так і опозиції. Останнім часом це стало частим явищем на ТБ. Входить у звичку. Молодь запрошують посидіти статистами на телевізійних собачих боях і різні політики весь час до них звертаються за мовчазною підтримкою, хоча молода аудиторія позбавлена мікрофонів і можливості висловитися.

Підлими є ці реверанси від дуже дорослих людей, які вже двадцять років обмінюються між собою мандатами і кріслами, саме до молодих, оскільки завдяки цим "політично дорослим" жодної державної молодіжної політики у нас ніколи й не було. І це навіть не загравання. Усі спроби переманити молодь починаються улесливими словами: "Ці молоді люди інші, прагматичні, освічені та думаючі".

Детальніше на Сіверграді http://sivergrad.org.ua/400-vlniy-toy-hto-mozhe-ne-brehati.html